Бесплатно создать живой форум для общения, сайта, игр!
Ведущий российский сервис бесплатных форумов ЖивыеФорумы.ру
Удобные, многофункциональные и надёжные форумы бесплатно.

Фавикон: Ситківці

«Ситківці»

Ситківці
Ситківці

Активные темы на форуме «Ситківці»:

Топ препаратов от гепатита С - софосбувир, даклатасвир
Последнее сообщение от roterb в :

Миллионы людей по всему миру, больных гепатитом типа С, наконец - то смогли вздохнуть спокойно. Современная медицина шагнула настолько далеко, что уже сейчас можно успешно бороться с данным заболеванием медикаментозным путём. Одним из наиболее качественных и не токсичных лекарственных средств является софосбувир и даклатасвир. Стоит отметить, что оба препарата прошли множество тестов и исследований, в ходе которых была подтверждена эффективность и полная безопасность использования для человеческого организма. Препараты сертифицированы не только в Европе, но и в США.
Для увеличения шансов выздоровления, первым делом, при обнаружении симптомов необходимо незамедлительно обратиться к специалисту – гепатологу, который в обязательном порядке назначит курс анализов и обследований, что позволит выявить тип заболевания и назначить необходимую дозировку препарата. Стоит отметить, что гепатологи рекомендуют софосбувир в качестве лучшего средства для излечения болезни.
Зачастую, достаточно применение соло – препарата, однако в некоторых случаях даклатасвир назначается в сочетании с другими лекарственными средствами для повышения эффективности. На помощь Вам придёт интернет-магазин.





Подробности  на сайте  :   http://india-expres.ru

Вопросы по телефону : 8(800) 5002878 бесплатно

8(965) 347-78-88

8 (495) 228 -30-03

Звонок из-за рубежа в Россию :+7 (965) 347-78-88 , +7 (495) 228-30-03

Email: india@gmail.ru


Топ препаратов от гепатита С - софосбувир, даклатасвир

Топ препаратов от гепатита С - софосбувир, даклатасвир

Закупівля Антикваріату! (Монети, банкноти, значки,...)
Последнее сообщение от Рома в :

Зкуповую предмети, що мають історичну ціну за ринкову вартість, для попередньої оцінки прошу скидати фото та опис предметів в повідомлення на цьому ж форумі, на емейл або ж у ПП ВК (http://vk.com/koval2004)

Чому голлівудські зірки збираються в Ситківцях?
Последнее сообщение от SitkovtsyAdmin в :

Днями голлівудські зірки дізналися, що продовження гучного фільму "Варкрафт" зніматимуть в Ситківцях на Макітрі.

Це викликало у них величезний інтерес, що вони навіть замовили і скупили всі газети форуму http://sitkovtsy.iforum.name

Чому голлівудські зірки збираються в Ситківцях?
Чому голлівудські зірки збираються в Ситківцях?
Чому голлівудські зірки збираються в Ситківцях?
Чому голлівудські зірки збираються в Ситківцях?
Чому голлівудські зірки збираються в Ситківцях?
Чому голлівудські зірки збираються в Ситківцях?

История селища "Ситківці"
Последнее сообщение от SitkovtsyAdmin в :

История селища "Ситківці" История селища "Ситківці"

Ситківці — селище міського типу (з 1958 року), центр селищної Ради, залізнична станція. Розташовані за 40 км від райцентру, в мальовничій місцевості при злитті двох річок Червоної і Повстянки. Із заходу, сходу та півдня селище оточують ліси, що розкинулися на схилах вибалків. Населення — 4348 чоловік.

У ХІХ столітті село Липовецького повіту Київської губернії. Селище належить до історико-етнографічним регіоном Поділля.

Сиву давнину Ситківців підтверджують археологічні дослідження. В центрі селища виявлено 20 поховань пізньосередньовічного могильника-кладовища. При одному похованні знайдено срібну монету — півгроша, карбовану 1520 року за чеського й угорського короля Людовіка II. Деякі кістяки мають сліди фізичних травм, завданих за життя ударами тупого знаряддя по черепу, що може свідчити про участь населення у збройній боротьбі проти татаро-турецьких, литовських та шляхетсько-польських загарбників.

На початку XVI ст. Ситківці — укріплений замок на межі Вінницького й Гайсинського повітів. На його місці збереглися «замчища» — залишки земляних валів, фундаментів кам’яниць і церков, а за 9 км на схід від селища — руїни старовинного монастиря (урочище Монастирище). 1545 року Ситківці належали литовському пану Скабарні, про що свідчать ревізькі документи.

Недалеко від Ситківців у давнину проходив Чорний шлях, по якому сунули татарські орди, здійснюючи грабіжницькі набіги. Село неодноразово знищувалось під час таких нападів (1551, 1571, 1586 рр.), але на його території знову й знову селилися люди. Польська держава не вживала ефективних заходів для оборони південних кордонів, замки ж будувалися, щоб приборкати селян-поселенців і козаків.

Після Люблінської унії власники Ситківців — князі Четвертинські — посилили експлуатацію селян. У 1588 році згідно з III литовським статутом тут було остаточно узаконено кріпацтво. Мрією кріпаків стали вільні поселенці та козаки. В 1594—1596 рр. під час перебування на Брацлавщині С. Наливайка селяни спільно з міщанами й козаками виступили проти магнатів, шляхти й заможних міщан. У цей час почастішали втечі селян-кріпаків на Запоріжжя. Феодали у пошуках робочих рук займалися викотництвом й осадництвом. У 1602 році в Ситківцях поселилось чимало селян з села Хлібової Подільського воєводства, які втекли від своїх хазяїв. Посібники втеч — викотці, нерідко й самі магнати зманювали селян у сусідніх власників пільгами, перевозили втікачів на своїх підводах, іноді виділяючи для цього збройні загони. Так було привезено у Ситківці селян з Кроливної.

Приймаючи втікачів з Волині, Полісся й Західного Поділля, поміщики обіцяли їм кілька пільгових років. Довірені особи феодалів — «осадці» ставили на ділянках-волоках, які підлягали заселенню, стовпи «на волю». На них умовними знаками зазначалися пільги строком на 10,15, 20, 30, іноді на 40 років. Але рідко дотримувались пани обіцянок. Часто до закінчення строку пільг поселенці на «законних» підставах закріпачувались. Коли Ситківці стали власністю Вишневецьких (1606 р.), селянин-кріпак, якщо не виконував панщини, мав сплатити 5 талерів. Особливо визискували селян орендарі. 1629 року в селі було 102 дими (двори).

Селяни чинили опір закріпаченню, посиленню панщини. Активну участь брали жителі села у визвольній війні 1648—1654 рр. Вони створили окрему сотню Вінницького полку. Після визволення селянсько-козацькими військами від польсько-шляхетських загарбників Ситківці перебували у складі Брацлавського полку. В документах 1654 року, що закріпили возз’єднання України з Росією, серед сіл і міст, які приймали присягу, згадуються і Ситківці.

З 1654 року Ситківці неодноразово зазнавали нападів польсько-шляхетських військ. Пани катуванням і пожежами намагались погасити опір населення.

Захопивши село в 1664 році, шляхетські загони перетворили його у згарище. Залишилось лише 27 димів. Четверта частина жителів загинула, багато мешканців у складі Брацлавського й Вінницького полків перейшло на лівий берег Дніпра.

За Андрусівським перемир’ям Ситківці залишились за Польщею, а з 1672 по 1699 рік перебували під владою Туреччини. В 1702 році повстанські загони Палія і Самуся визволили Ситківці від поміщиків і орендарів. Щоб придушити опір селянсько-повстанських загонів, пани запрошували собі на службу кримських татар. 21 березня 1745 року поблизу Немирова й Ситківців перебував тритисячний загін татар, а в лісах було заготовлено багато кайданів і колодок для бранців. Місцеві поміщики збирались заплатити живим товаром (ясир) татарам.

Селяни-кріпаки йшли в гайдамаки. В Голубиному яру (на території села) знайдено схованки, де гайдамаки тримали зброю. В 1750 році вони підпалили фільварок пана.

Після возз’єднання Правобережної України з Росією 1793 року Ситківці ввійшли до Брацлавського намісництва, а через чотири роки — до Липовецького повіту Київської губернії. Незабаром село купив граф С. Потоцький. Руками селян Потоцькі спорудили палац, запрудили ставки, розвели білих і чорних лебедів, розбили парк-заповідник, де за кам’яним муром тримали завезених з далеких країв диких звірів. Кріпаки злидарювали, пухли з голоду, знесилювалися, працюючи від неділі до неділі на панів. У квітні 1834 року земський суд встановив, що 821 кріпак ситковецького маєтку поміщика графа Я. Потоцького харчується «хлібом», виготовленим з бурди, соломи, трави та бруньок. Тим часом пан розважався на закордонних курортах, витрачаючи гроші, зароблені потом і кров’ю поневолених селян. Кріпацька праця застосовувалась також на цукроварні, заснованій 1836 року, цегельні, на заводі, де виробляли соду й скло. З 1808 по 1870 рік на заводі виготовляли скляний посуд голубого, зеленого та інших кольорів. Тут і зараз знаходять уламки битого скла.

Реформа 1861 року збільшила кількість малоземельних і безземельних селян, які йшли працювати на цукровий завод та його плантації. У 1866 році за орендним договором з Потоцьким акціонерне товариство на чолі з бароном К. Таубе і французом І. Гоффаром розпочало будівництво нового цукрового заводу. Машини та інше обладнання були завезені з-за кордону, переважно з Австро-Угорщини. Восени 1867 року завод виробив 87 617 пудів цукру-піску. На заводі працювало 240 чоловіків і 20 жінок, переважно з місцевого населення. Маючи великі дивіденди (від 10 до 20 проц.), акціонери поновили контракт з Потоцьким до 1918 року. Завод давав прибутків від 58 до 84 тис. крб. на рік. У погоні за наживою власники цукрового заводу примушували робітників працювати 16 годин на день без перерви на обід і без вихідних. Часто з заробітку робітників відраховували різні штрафи. Ще гірше оплачувалася праця жінок та підлітків. Останні працювали 5—6 років чорноробами по 12—13 годин, при цьому значна частина мізерної зарплати йшла на могоричі майстрам.

Про нещадну експлуатацію трудящих на цукровому заводі писав у липні 1894 року у своїй скарзі губернаторові робітник А. П. Данилевський. За 20 років своєї праці на різних цукрових заводах він ніде не бачив таких жахливих умов, як на ситковецькому. Важке життя викликало обурення робітників, багато з них не йшли працювати на завод, хоч зазнавали великих нестатків. Проте губернатор не зважив на скаргу, він переслав її фабричному інспекторові з такою резолюцією: «Залишити без наслідків у зв’язку з відсутністю доказів про тривалість робочого дня»3. 1896 року робітники Ситковецького цукрового заводу оголосили страйк, вимагаючи підвищення зарплати. У відповідь хазяї підприємства викликали поліцію і жандармів. Однак це не допомогло. Адміністрація змушена була частково задовольнити вимоги робітників.

У Ситківцях був також цегельно-черепичний завод. Як і цукрозавод, його орендувало акціонерне товариство. В 1866 році там працював 21 чоловік, переважно дівчата до 16 років.

У 1900 році в Ситківцях мешкало 3044 чоловіка, налічувалося 426 селянських дворів. З усієї землі 2248 десятин більше тисячі належало Потоцьким, 100 — іншим власникам, 90 — церкві і лише 981 десятиною володіли селяни. Багато з них мали лише городи. Безземельні селяни змушені були йти в батраки до панів куркулів, на заробітки. Крім цукрового заводу, в селі працювали водяний млин, кузні, які належали поміщикам Потоцьким. Куркулі мали вітряні млини, олійні та інші невеликі підприємства обробки сільськогосподарської сировини.

Революція 1905—1907 рр. знайшла широкий відгук серед ситковецьких селян, батраків і робітників, які піднялися на боротьбу проти царського самодержавства. У вересні 1906 року застрайкували батраки Ситковецького маєтку Потоцьких. Вони вимагали поліпшення умов праці, підвищення плати на збиранні цукрових буряків. Коли орендар Потоцьких викликав каральний загін, батраки побудували завал із стовпів і вчинили опір карателям. За наказом липовецького повітового справника виступ батраків придушили. Було заарештовано 6 чоловік. 27 травня 1908 року в маєтку Потоцьких знову спалахнув страйк. Економ відібрав на проривку цукрових буряків 60 жінок і підлітків за 15 коп. в день, а решту — 150 чоловік прогнав грубою лайкою. Місцеві селяни Я. М. Пороховник і І. П. Коберник виступили на захист ображених. Виголошуючи політичні гасла про свободу, вони закликали залишити роботу. З співом «Марсельєзи» понад 200 чоловік покинули бурякові плантації. Організаторів страйку Я. М. Пороховника і І. П. Коберника уманський суд засудив до трьох місяців тюремного ув’язнення.

Злиденне життя трудящих села, антисанітарні умови, відсутність широкої лікарської допомоги спричинялися до частих епідемій. На початку XX ст. в селі були лише один лікар, один фельдшер, одна лікарня на кілька ліжок. Смертність на той час становила 62 проц. від кількості народжених.

Становище ситковецьких селян чимдалі погіршувалося. В 1912 році 31 господарство, або 6 проц. від усіх селянських дворів, зовсім не мало землі, 23 проц. господарств мали менше однієї десятини, 32,5 господарств — від 1 до 2 десятин, 20 проц. господарств — від 2 до 3 десятин. Таким чином, 81,5 проц. селян були пролетарями і напівпролетарями. 20 проц. селянських господарств зовсім не мали худоби, один кінь припадав на 14 господарств, віл — на 10, корова — на 3 господарства. Більшість селян обробляла свою землю найманою худобою або супрягою. Експлуатували селян поміщики, куркулі, торговці, скупники, лихварі. Безземельні займалися гончарством, колісництвом, бондарством, вишиванням та іншими кустарними промислами, йшли працювати у майстерні.

Та незважаючи на все це, жителі Ситківців прагнули знань, освіти. З 1861 року в селі існувала лише однокласна парафіяльна школа, де дітей навчав дяк. Робітники цукрового заводу вирішили на свої кошти заснувати училище. Звернувшись щодо цього до місцевих властей, вони разом з селянами обіцяли вносити щорічно на утримання училища 360 крб. та забезпечувати його шкільним обладнанням. Після тривалого листування однокласне народне училище відкрили 1882 року. Навчалося в ньому 40 хлопчиків. 1902 року училище перетворили у двокласне. Містилося воно в будинку, спорудженому робітниками на власні кошти. Селяни, як і раніше, доплачували 360 крб. Три вчителі вчили 157 хлопчиків і дівчаток. Проте закінчували його лише не більше 10 учнів, переважно із заможних родин. Через матеріальні нестатки діти бідняків у кращому разі могли навчатися одну зиму.

1905 року в Ситківцях побувала пересувна виставка народних художніх творів. Її супроводжували художники І. С. Макушенко, Д. Е. Лосевський.

До 1913 року в Ситківцях існувала ткацька майстерня, де виробляли килими, рушники, високоякісний шевйот. Вовну для його виготовлення доставляли з Москви. Ткалі О. Загоровська, Я. Затворницька, М. Остроухова пригадують, якою невичерпною була фантазія народних умільців. Переконливим доказом їх високого художнього смаку були килими з оригінальним рослинним й геометричним орнаментом, рушники, вишиті різнокольоровими узорами рослин і геометричних фігур. Умови праці в майстерні були дуже важкі. Робочий день тривав 16 годин. Поступово народні художні промисли занепали. Немала вина в цьому лихварів і скупників. Скуповуючи за безцінь вироби народних митців, вони доводили їх до крайнього зубожіння. «Із ткача не буде багача, з швачки — багачки» — говорилось у народній приказці.

З початком імперіалістичної війни становище трудящих стало ще важчим. Лютнева революція в Росії посилила революційний рух селян. Незабаром ситковецькі поміщики просили губернського комісара притягти селян до відповідальності за самовільне захоплення лісів та реманенту, насіння і навіть економій. 24 квітня 1917 року в Ситківцях відбулися багатолюдні збори, організовані революційними солдатами, робітниками й селянами. Ситковецькі цукровики прийняли рішення про запровадження 8-годинного робочого дня, робітничого контролю8.

Звістка про Жовтневу соціалістичну революцію активізувала боротьбу селянської бідноти і робітників за встановлення Радянської влади. Наприкінці листопада 1917 року батраки й селяни розібрали худобу в Ситковецькій і Козлівській економіях, розподілили реманент, хліб і землю, які належали Потоцьким. У грудні 1917 року батраки й робітники цукрового заводу створили народну міліцію, новий ревком, який очолив селянин-бідняк В. І. Пороховник. Засідання ревкому відбувалися в приміщенні сучасного будинку промкомбінату. Тут, на стінах залу, висіли надруковані перші радянські декрети — про мир, про землю, про 8-годинний робочий день.

У березні 1918 року село захопили австро-німецькі окупанти. Почалися реквізиції. Окупанти вивезли цукор із заводу, пограбували селян. Повернулися в село пани й орендарі. Після визволення від окупантів наприкінці листопада відновив свою діяльність ревком. З ліквідацією влади Директорії навесні 1919 року встановленням Радянської влади в Ситківцях керував балтійський матрос Д. Д. Кобелев, більшовик, направлений в село Липовецьким повітовим парткомом. Йому активно допомагали робітники з Києва А. І. Слєсарєв, Федін, місцеві жителі Г. А. Одаховський (балтійський матрос), робітники цукрового заводу Є. А. Одаховський, П. В. Гуцаленко, вчителі І. Я. Банюк і К. Козенко. Рішучу боротьбу ревком повів з бандитизмом. Озброєні робітники й селяни-бідняки організували загін, який очолив місцевий робітник Д. Н. Брудницький. Загін охороняв цукровий завод, роззброїв місцевих бандитів, заарештував їх пособників — куркулів. В боротьбі з бандитами загинули командир загону Д. Н. Брудницький і його брат Федір, В. І. Пороховник. Головою ревкому призначили Я. П. Коберника, місцевого селянина, солдата, який щойно повернувся з німецького полону. Створений селянами-бідняками комбід очолив батрак П. Т. Усаченко. Комбідівці допомагали збирати продрозкладку, вели боротьбу з куркулями, які гноїли й отруювали хліб, щоб не здати його державі. Ревком разом з комбідом облікували товар місцевих купців і торговців, відкрили крамницю Ситковецького споживчого товариства, підтримали вимогу селян про розподіл поміщицької землі. Землю розподілили з розрахунку 0,25 десятини на їдця. Збирати врожай дозволялось тільки членами сім’ї. Успішно пройшла мобілізація до лав Червоної Армії. У Ситківцях, а також у Юрківцях, Джуринцях формувався 1-й Радянський полк. Активним організатором полку, а також боротьби проти націоналістичних банд Волинця, Хмари та інших був більшовик І. І. Касяненко.

В серпні 1919 року населення Ситківців вчинило збройний опір денікінцям. Перший наступ було відбито кулеметним вогнем. Озвірілі білогвардійці, вдершись у село, палили цілі вулиці, розстрілювали людей. Вони вистежували ревкомівців та активістів, арештовували їх, чинили розправу без суду. Карателі схопили чорноморського матроса, підпільника І. Д. Гуцаленка і після жорстоких катувань прилюдно порубали шаблями. У грудні 1919 року Ситківці визволила від денікінців 14-а армія.

Проте у квітні 1920 року село захопили білополяки. Окупанти по-звірячому закатували голову ревкому Я. П. Коберника. Нищівного удару по білополяках і націоналістичних бандах у районі Ситківців завдала 17-а кавалерійська дивізія Котовського. Після чотириденних боїв 101-й і 214-й полки котовців розгромили банду Лиха. Населення села допомагало червоноармійцям продовольством і фуражем. У червні 1920 року частини 14-ї армії визволили Ситківці від польських окупантів.

З відновленням Радянської влади сільський ревком направив свою діяльність на перетворення в життя накреслень Великої Жовтневої революції. Землю поміщиків та багатіїв було розподілено між селянами, націоналізовано місцеві підприємства. Трудящі приступили до відбудови народного господарства, насамперед промислових підприємств. Польські інтервенти перед втечею з території України зіпсували на Ситковецькому цукровому заводі механізми, вивезли вимірювальні прилади, устаткування.

З перших кроків своєї діяльності органи Радянської влади проявляли турботу про розвиток культури і освіти на селі. Вже у вересні 1920 року в Ситківцях розпочали роботу трудова школа, гуртки ліквідації неписьменності, які відвідувало понад 100 чоловік, у т. ч. 40 дівчат. Вчителі разом з учнями вели атеїстичну пропаганду. В будинку попа розмістили сільський клуб, у якому запрацювали політичний, драматичний, хоровий, музичний, сільськогосподарський, спортивний та інші гуртки, проводилися заняття з всеобучу. Населення охоче слухало тут лекції і доповіді про міжнародне становище, про значення союзу робітників і селян. На урочисті вечори, присвячені революційним святам, до клубу приходило понад 300 чоловік. Пізніше клуб перемістили в колишню церкву.

1922 року Ситковецький ревком передав свої повноваження сільській Раді. Головою її селяни обрали колишнього моряка Чорноморського флоту, чекіста А. А. Шимановського. В березні 1923 року розгорнув роботу сільський партосередок, до якого входило 7 чоловік. В дні ленінського призову до нього було подана багато заяв про вступ у партію. Партосередок зростав в основному за рахунок молоді. В січні 1925 року на партійних зборах, присвячених пам’яті Леніна, в присутності 450 чоловік було прийнято в партію комсомольців Ю. Г. Андрющенка,. М. І. Банюка, О. Чуйко та Г. 3. Коберника. Починаючи з 1923 року, активну громадську та культурно-освітню діяльність проводив комсомольський осередок. Комсомольці вели боротьбу з бандитизмом, працювали в комнезамі, виховували юних спартаківців у школі, активізували роботу МОДРу. На допомогу німецькому пролетаріатові було зібрано 5 тис. крб. золотом. В 1924 році сільські комсомольці організували «червоні» весілля — без попа і кадила, у приміщенні клубу. Молоді розписувалися у загсі, їх поздоровляли товариші, вручали подарунки.

В 1923 році з запровадженням нового адміністративно-територіального поділу Ситківці стали районним центром Гайсинського округу, з 1925 року — Вінницького округу. 1923 року в селі мешкало 3035 чоловік. Крім споживчого, в селі організовано кредитне товариство. На початку 1925 року сім селянських господарств об’єдналися в артіль «Хлібороб», а невдовзі організувалася друга артіль — «Надія». У 1928 році в селі виникли два ТСОЗи — «Промінь», який об’єднував 32 господарства, і «Проводир» — 36 господарств. Тоді ж вони об’єдналися в один колгосп — «Проводир». В ньому було усуспільнено 20 коней і 18 корів. Згодом на пайові внески колгоспників артіль придбала три пари коней, чотири пари волів, двигун для млина. В колгоспі створили вівцеферму, птахоферму і свиноферму. Відчутну допомогу подала колгоспові Ситковецька МТС, організована 1929 року. Поступово зростала врожайність колгоспних ланів. Вже у 1930 році врожайність зернових культур підвищилася з 9 до 18 цнт з гектара. Збільшувалась і кількість колгоспників. У квітні 1931 року до колгоспу вступило ще 600 господарств, усуспільнивши 968 га землі і 138 голів робочої худоби. Навесні 1932 року колгосп об’єднував 667 господарств, або 77 проц. усіх господарств села. Першим головою артілі був комуніст 3. П. Таранюк. Колгосп міцнів, зростала врожайність.

В 1937 році ланка п’ятисотенниці Ф. Є. Гуцаленко одержала з кожного гектара 500 цнт цукрових буряків. У 1940 році оплата трудодня колгоспників зросла проти 1931 року у 2— З рази.

1929 року трудящі села завершили відбудову цукрового заводу. В 1932 році він виробив 40 тис. цнт, в 1940 — 56 тис. цнт цукру. Напередодні війни на заводі було 90 стахановців, 57 ударників.

600 ситковецьких дітей навчали в середній і початковій школах 30 висококваліфікованих педагогів. У 1939 році громадськість села урочисто відзначила 25-річчя педагогічної діяльності вчительки, депутата районної Ради депутатів трудящих, кавалера ордена Трудового Червоного Прапора Г. М. Карасевич. їй, а також вчителеві Ф. І. Морозюку було присвоєно звання заслуженого вчителя Української РСР.

Жителі села активно будували нове життя, самовіддано працювали на колгоспних ланах і в цехах підприємств. Коли ж грянула війна, вони героїчно захищали свої здобутки, билися з німецько-фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни, в тилу ворога. З вересня 1941 року в Ситківцях діяла група підпільників, організована лікарем В. В. Монастирським і колишнім працівником міліції Д. І. Савичем. До групи входило спочатку 8 чоловік, потім 20. Щоб роздобути зброю, підпільники роззброїли і знищили поліцаїв у селищі Іллінцях. Підпільники налагодили зв’язок з партизанами, доставляли їм продукти харчування, медикаменти, регулярно приймали зведення Радінформбюро, видавали і розповсюджували антифашистські листівки. Лікар В. В. Монастирський давав фіктивні документи про хворобу і тим врятував багато молоді від вигнання до Німеччини. Члени групи — робітник цукрового заводу П. Й. Пороховник і колишній комісар Червоної Армії А. А. Пустовалов улітку 1942 року підірвали ворожий ешелон на залізниці між станціями Ситківці—Криштопівка. На початку 1943 року гестапо натрапило на слід підпільної групи. Після жорстоких мордувань у вінницькій в’язниці окупанти стратили 14 патріотів — В. В. Монастирського, колгоспника Г. В. Козленка, робітника цукрового заводу комуніста П. І. Янковенка та ін. Та на місце загиблих ставали нові борці. Окупанти репресіями намагалися придушити опір радянських людей. 24 січня 1944 року до Ситківців прибув німецький каральний загін, який розстріляв 27 чоловік, спалив кілька будинків жителів. Багато мешканців села билося з ворогом безпосередньо на фронтах. Односельця М. Л. Ярентюка, який пройшов у складі 62-ї армії від Сталінграда до Німеччини, за мужність і відвагу нагороджено двома орденами Червоної Зірки, орденом Олександра Невського та багатьма медалями. З трьома орденами Слави, Вітчизняної війни 1-го ступеня повернувся додому Ф. С. Ковальчук.

Село визволили від німецько-фашистських загарбників частини Червоної Армії 14 березня 1944 року. Окупанти завдали великих збитків — спалили цукровий завод, пограбували й зруйнували МТС, школу, лікарню, майно колгоспу, багато житлових будинків. З великим трудовим піднесенням трудящі села взялися відбудовувати народне господарство. Відзначаючи річницю визволення Ситківців від німецько-фашистських загарбників, робітники цукрового заводу записали в резолюції мітингу: «Нехай знають прокляті фашисти, що ми живемо і будуємо, успішно відновлюємо завод». Для прискорення розгрому ворога колектив заводу вніс на побудову ескадрильї «Прапор перемоги» 12 300 крб. грішми і 9000 крб. облігаціями державних позик. Завдяки самовідданій праці робітників та інженерно-технічних працівників у 1945 році відбудова заводу була завершена.

Важко доводилося відроджувати колгосп. Окупанти залишили його без насіння й машин. Першого року після визволення колгоспники орали землю, запрягаючи корів, копали поле. З кожним роком артіль ім. Ворошилова добивалася все кращих результатів, збільшувала валовий збір зерна. В 1950—1954 рр. тут збирали по 33 цнт зернових з гектара. В 1958 році колгосп ім. Ворошилова об’єднався з артіллю ім. Т. Г. Шевченка села Джуринців в один колгосп під назвою «Україна». З 1961 року господарство спеціалізується як тваринницьке, переважно на вирощуванні великої рогатої худоби. Колгоспна худоба утримується у 18 добротних приміщеннях. Основні роботи на фермах механізовані. В 1970 році налічувалося 2455 голів великої рогатої худоби. Тваринники одержали на одну фуражну корову 3800 кг молока, на 100 га сільськогосподарських угідь — 220 цнт м’яса. Нині колгосп — велике, економічно розвинене господарство, оснащене потужною сільськогосподарською технікою. В 1970 році колгосп мав 30 тракторів, 15 автомашин, 25 різних комбайнів, сотні інших сільськогосподарських машин. Колгоспники одержали по 2,3 крб. на людино-день.

43 роки очолює буряківничу ланку колишня батрачка О. Я. Середа. За самовіддану працю, вирощування високих врожаїв цукрових буряків 1965 року її удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. О. Я. Середа була делегатом XXIII з’їзду КПРС. 1971 року за успішне виконання завдань 8-ї п’ятирічки ланкову бурякосійної ланки О. Г. Шеремету нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, інженера-механіка Г. 3. Кирилюка — орденом «Знак Пошани», 65 колгоспників відзначено медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна».

Нарощував виробничі потужності цукровий завод. У 1951 році він одержав 750 тис. крб. надпланових нагромаджень проти 400 тис. крб. у 1950 році. За високі виробничі показники підприємству присуджено другу Всесоюзну премію Міністерства харчової промисловості СРСР і ЦК профспілки. З великим трудовим напруженням працював його колектив у роки семирічки. В 1960/1961 році собівартість кожного центнера цукру було знижено на 5 крб. 63 коп. Завод одержав близько 700 тис. крб. надпланових прибутків, у т. ч. за рахунок раціоналізації — 60 тис. крб.

У 1970—1971 рр. на честь XXIV з’їзду КПРС завод виробив 154 тис. цнт цукру, його добова потужність становила 7881 цнт переробки буряків. За успішне виконання п’ятирічного плану робітників заводу Г. Н. Поліщука нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, П. І. Григор’єва, О. О. Пачиско — орденом «Знак Пошани», 42 чоловіка — медаллю «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народження В. І. Леніна».

Високих трудових показників на честь XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України досягли колективи двох цегельних заводів, залізничної станції і лісоскладу, хлібозаготівельного пункту, відділення «Сільгосптехніки», хлібозаводу, лісництва.

Залізничники станції Ситківці в 1968 році завершили перешивання вузької колії на широку, що забезпечило зростання навантаження з 25 тис. тонн до 60 тис. тонн на рік, запровадили механізацію усіх процесів навантаження і вивантаження вагонів.

Змінився зовнішній вигляд Ситківців. У 1958 році вони стали селищем міського типу. За післявоєнні роки тут зведено сотні нових будинків, заасфальтовано центральні вулиці, висаджено багато декоративних і фруктових дерев. У центрі Ситківців встановлено пам’ятник В. І. Леніну, в парку — обеліск воїнам-односельцям, які загинули під час Великої Вітчизняної війни. У селищі з’явилося 25 нових вулиць, зокрема вулиці Гагаріна, Комарова, Гайдара та ін. Працює 26 магазинів і торговельних точок, лікарня на 75 ліжок, поліклінічне відділення, зубопротезний кабінет, 7 медичних пунктів і профілакторіїв, 3 дитячі садки.

Великих успіхів досягли трудящі селища в розвитку культури й освіти. В селищі діють середня школа, восьмирічна ,школа-інтернат, в яких працюють 89 кваліфікованих вчителів. Середня школа має чудове приміщення на 35 класних кімнат, 13 класів-кабінетів, є деревообробна і залізообробна майстерні. При школі працює музична студія: 12 вихідців із села стали кандидатами наук з різних галузей знань, 324 — інженерами, 152 — лікарями, понад 500 — учителями. Син завідуючої початковою школою 3. А. Білкун — нині український письменник-сатирик М. В. Білкун. Шестеро дітей з сім’ї Сахненків — робітника цукрового заводу, інваліда Вітчизняної війни і колгоспниці артілі «Україна» одержали вищу освіту, їх дочки — Віра, Марія, Галина й Ніна закінчили Вінницький і Кустанайський педінститути, син Олександр — Львівський державний університет ім. І. Франка, Петро після закінчення Вінницького педінституту працює викладачем Челябінського політехнічного інституту. Син ситковецького селянина Г. І. Яроцький став генерал-майором авіації, доктором військових наук, професором Військової академії Генерального штабу Збройних Сил СРСР ім. К. Є. Ворошилова. Як вченого, який вніс значний вклад у розвиток радянської військової науки, уряд відзначив Г. І. Яроцького високими нагородами — орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденами Кутузова 2-го ступеня, Богдана Хмельницького 2-го ступеня, Червоної Зірки і багатьма медалями. Колишня вчителька рукоділля в школі, нині пенсіонерка О. І. Петровська відома в області як майстер художньої вишивки. Її роботи, присвячені 50-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, були представлені на обласній виставці народної творчості й удостоєні диплома 2-го ступеня. Її чоловік Є. Г. Петровський — старий комуніст, робітник, боєць Червоної гвардії, майстер художньої обробки металу і дерева. До 100-річчя з дня народження В. І. Леніна він виготовив погруддя великого вождя Жовтневої революції.

Уміють ситківчани культурно відпочити. Для цього в селищі є будинок культури, клуб цукрового заводу, 2 бібліотеки з книжковим фондом 34 154 примірники. 38 концертів і вистав дали 1969 року члени 8 гуртків будинку культури. їх відвідало 15 тис. чоловік. У будинку культури виступають також лектори товариства «Знання». З кожним роком збільшується передплата періодичних видань. Якщо в 1940 році Ситківці одержували 178 примірників газет та журналів, то в 1969—6095; в середньому кожна сім’я передплачує 3—4 видання. В справі піднесення виробництва, добробуту і культури велика роль належить селищній Раді, її постійно діючим комісіям, у складі яких 11 колгоспників, 21 робітник, 14 службовців.