Першотравневий район
Бердянська зош І-ІІІступенів
Тема проекту:
«Зачарована Десна» Олександра Довженка – енциклопедія любові, добра і людяності.
(один із варіантів роботи над текстом повісті)
Виконавець проекту :
учитель української мови і літератури
Бердянської зош І-ІІІ ст.
Заікіна Тетяна Тимофіївна
Мета проекту:
• Прищеплювати учням любов та цікавість до читання, бажання вивчати твори великих українців
• Скласти цілісне уявлення про О.Довженка як людину, митця, громадянина
• Детально вивчити зміст повісті «Зачарована Десна», з’ясувати головні проблеми твору
• Розвивати навички та вміння працювати з текстом, бачити головне, читати «між рядками»
• Підвищити мовну культуру
Тип проекту: індивідуальний, інформаційно-досліднийький, короткотривалий, з подальшою презентацією матеріалів проекту
Освітній продукт: презентація, підбір матеріалів у вигляді уривків з твору з фотографіями, коментарями, проблемними запитаннями
Етапи роботи над проектом:
План виконання проекту
• Мотивація значущої проектної діяльності з теми.
• Планування шляхів реалізації проекту
• Збір матеріалів до теми проекту
• Робота над текстом повісті «Зачарована Десна»
• Підбір ілюстрацій до теми
• Опрацювання зібраних матеріалів
• Виконання роботи
• Презентація роботи
План
до теми: «Зачарована Десна» Олександра Довженка – енциклопедія любові, добра і людяності
1. Селянський син, що зумів «…побачити зорі в калюжах».
2. «Хочу жити добром і любов’ю до людства».
3. «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно…»
4. «Батьки мої були неписемні…»
5. Традиції національного виховання сім’ї Довженка
6. Проблема святості і совісті, гріха і гріхопадіння у «Зачарованій Десні»
7. Моя земля – земля моїх батьків.
8. Любов – це життя, а життя – це любов.
9. «Люди! Життя таке коротке. Поспішайте творити добро!»
«Хочу жити добром і любов’ю до людства»
О.Довженко. З щоденника. 5.08.1945
«І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник, і тому я служу.
Мистецтво моє – мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту. Буду, хочу жити добром і любов’ю до людства, до найдорожчого й великого, що створило життя, - до людини…»
Ключові фрази:
-я належу людству…, і йому я служу; -мистецтво моє – мистецтво всесвітнє.
-хочу жити добром і любов’ю до людства,… до людини.
«Благословенна будь, моя незаймана дівице, Десно, що згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека, красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих людей про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.»
Ключові фрази і слова:
-благословенна будь, моя незаймана дівице Десно…
-бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.
Мораль: любити землю батьків, край, де народився, бачити його красу, відчувати зв’язок з рідною землею.
Як, звідки набрався звичайний селянський хлопчик таланту, любові і добра, як зміг він стати великим Художником?!
Чому його слово глибоко западає в душу, заставляє щеміти серце, робити нас красивішими і добрішими? Здається, такий же як і ми всі, але чистіший, правдиві ший, якийсь сонячний і справжній.
Мабуть, чиста вода Десни, пахучі луки біля Сосниці, пісенна душа матері, бунтарська натура батька народили і народили Людину своєї Епохи.
Олександр Довженко у своїй «Автобіографії» згадує: «батьки були неписемні. Дітей мали багато – чотирнадцять – перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра…»
«… Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі… Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. …Такт любив і шанобливість. Одне, що в батька було некрасиве – одяг…- безбарвний, убогий! І коли вік, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали,… він і тоді був прекрасний…»
Ключові слова:
любов, батько, духовність, зв’язок поколінь
Мати – земля, мати – жінка – ці поняття були для Олександра Петровича святими. Матуся Довженка була зовсім безграмотною, але тонкої артистичної вдачі. Знала вона силу-силенну пісень, казок, легенд, уміла майстерно передавати народні обряди і дійства. Це від неї, як писав Тичина, взяв Довженко «рідну мову, перейняв пісню українську… а також любов до всього того, що тягнеться із землі до сонця».
У листопаді 1946р. Олександр Петрович писав у листі до матері і сестрі: «Життя моє не дуже добре, трудне і невеселе, проте до всього привикають люди, привик і я, терпітиму помаленьку… пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, сосницьке життя, - ще коли я був маленьким, мамо, у вас і щасливим, коли дід казав мені: «Цить, Сашко, не плач, поїдемо на сінокос, да накосимо сіна, да наберемо ягід, да наловимо риби, да наваримо каші».
Про всяке таке старовинне, що щезло вже, минуло давно і ніколи нікому не вернеться, як не вертаються літа, ще хочу написати. Чомусь я часто, коли не щодня, згадую про Сосницю і про вас усіх, особливо про батька і про Вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно тому, що й сам уже сивий, і день мій вечоріє вже, і хоч не гнеться ще спина і ходжу ще рівно я, як дід Семен, зглядувався став назад, почав визирати в холодне чуже вікно – а чи не пливуть до мене в гості молоді літа деснянською водою на дубах. Ні, не пливуть.»
Поміркуй:
чи варто оглядатися назад, у минуле своє, своїх пращурів? Чому?
У традиціях національного народного виховання – глибока пошана до старших. Ми це чітко простежуємо, читаючи «Зачаровану Десну».
«У нас був дід, схожий на Бога… Звали нашого діда, як я вже потім довідався, Семеном. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, довге волосся сиве, а борода біла… Пахну дід теплою землею і трохи млином. Він був писемний по-церковному і в неділю любив урочисто читати Псалтир. І це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу».
Ключові слова:
дід, Бог, земля, Псалтир.
«Фактично, святим на всю хату був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде? …Я подивився востаннє вгору на святих, де сидів увесь їхній комітет і мені так стало жаль, що я вже не їхній, а тут – о, на віки-вічні в пеклі, і мені так стало жаль, що я вже не їхній, що я не витримав, притулив голову до пекла, якраз під дідовою калиткою, і гірко заплакав».
Ключові слова: святість, гріх, гріхопадіння, пекло, рай, совість.
Проблемне питання: Віра у Бога – це спасіння людства чи фантом?
Кожна людина розуміє вислови «родинне гніздо», «батьківський дім», «родинна колиска», але так доречно згадати добре відому українську хату з білими-білими стінами, солом’яним дахом, з любистком і м’ятою біля вікон. Як же треба любити найрідніше місце на Землі, батьківську хату, щоб знайти слова як у Довженка.
«Хто й коли збудував нашу хату, які майстри – невідомо. Здавалось нам, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. Дуже мальовнича була хата. Одне, що не подобалося в ній, і то не нам, а матері, - вікна повростали в землю і не було замків. У ній нічого не замикалось. Заходьте, будь ласка, не питаючись – можна? Милості просимо! Мати жалілася на тісноту, ну, нам, малим, простору й краси вистачало, а ще коли глянуть у віконце, так видно й соняшник, і груші, й небо. А на білій стіні під богами, аж до мисника висіло багато гарних картин – Почаївська лавра, Київська лавра, вид Ново-Афонського, Симоно-Кананитського монастиря монастиря поблизу города Сухума на Кавказі. Над лаврами трималися в повітрі божі матері з рушниками і білі ангели, як гусаки, крилаті… »
Ключові слова: хата, тепло, краса, соняшники, небо, боги, рушники,, затишок, любов.
Завдання: спробуйте намалювати і описати своє родинне гніздо.
Кожне слово твору дихає любов’ю. Вона щира і справжня. Довженко любив, страждав і жив по совісті, умів шанувати людей і землю свою, бо так його вчили батько й мати, так підказувала совість. А що ж це таке – совість?
Завдання:
- пояснити лексичне значення слова «совість».
- Знайти у тексті повісті «Зачарована Десна» цитати на підтвердження свого визначення.
- Чи можна підібрати до слова «совість» синоніми?
Олександр Петрович так непомітно, тактовно вчить нас бути совісними і порядними, бо він любить нас, людей.
«Що ж його зробить? – думав я, залишивши ластівок. – Піду на вулицю шанувати великих людей. Дід казав, що за це прощається багато гріхів на тім світі. Піду знімати перед ними шапку й казати «здрастуйте»… Вулиця була порожня. Всі дорослі працювали в полі. Тільки коло крамниці, на Ґанку , сидів …крамар Масій… Але перед Масієм я не хотів знімати дідової шапки. Дід казав, що у Масія не було Душі, а тільки сама пара, тому він і обдурював усіх, хто тільки до нього не заходив. …Де ж його знайти людину для пошани? … Я нарешті збагнув, що треба зразу починати від старого сусіда Захарка. Він-то напевне сидить коло хати. Дід Захарко був коваль, хоч я ніколи не бачив, аби він щось кував… »
А далі – детальна розповідь про діда. І ми розуміємо, що шанували діда за працьовитість , уміння вправно робити свою справу, порядність. Малий Сашко не все знав, але підсвідомо розумів, що саме такі діди Захарки – це сіль землі, її багатство.
По особливому звучить у Довженка слово «Любов», ажде любов – це життя – це любов. Вічні істини, але для кожного покоління – завжди нові.
«…Дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і з лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на дорозі, проходячи повз нас, казав: «Здрастуйте». І любив, коли дід одказував: «Дай Бог здраствувать». Любив, коли скидалася велика риба в озері чи в Десні на заході сонця… Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні… Любив співати дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли падають вони несподівано в траву… І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду. Але більш за все на світі я любив музику. …Яку я музику любив, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси. … І досі мені згадується, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи…»
Довженко – митець, Довженко – людина і Довженко – малий хлопчик Сашко не хоче бачити цей світ споганеним і обікраденим. Недосконалість світу страшенно мучила його. А от Довженко – романтик щиро вірив, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд і намул з нашої землі, нашого народу. Тому образ води – один з улюблених у письменника, образ – символ очищення, оновлення. Світ «Зачарованої Десни» - це світ самого Олександра Довженка – глибокий, невичерпний, безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника. У ньому – духовна опора кожного українця.
Уважно вдивляючись у світ, Олександр Петрович вчить нас бачити і відчувати, аналізувати.
Проблемне питання: Які проблеми людей вирішує автор через опис життя коней?
«Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були нещасливі, ображені мужицькі кінські душі. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі.
… Один кінь у нас звався Мурай, другий Тягнибіда. …Короста з них аж сипалася скрізь… Тому, очевидно, ні в житті ще, ні в письменстві не існувало хлопчика, що так би мріяв про кінську красу, як я, і так би соромився потворності… Трудно жилось їм у нас. Роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої пошани».
Ключові слова:
коні, нещасні, ображені, мужицькі, кінські душі, грішники конячі, краса, сором.
Проблемне питання:
Чи має людина крила, якщо так, то чому не літає?
«Були і в мене крила, та нема. Ні крил у мене, ні краси, тільки вавки на спині. Хоч би сіделку зробив порядну, сіделки немає…» - так розповідав про свою недолю Тягнибіда. Ох, як же під його словами розписалися сотні тисяч наших земляків. Ще малим підслухав малий Сашко розмову двох коней, а великий Довженко перейнявся болями, радощами й тривогами коней, людей, собак, землі і води.
Тому життєве кредо митця звучить саме так: «Люди! Життя таке коротке. Поспішайте творити добро!»
Література:
1. О.Довженко. Твори в трьох томах. Том 3. Держвидавництво художньої літератури. Публіцистика. К. 1960р., стор.93-95, стор.208, стор.243-245;
2. Олександр Довженко. «Зачарована Десна». Зміст кіноповісті. «Веселка», 1973р.
3. Олександр Довженко. Кіноповісті. Львів. «Каеняр»,1962р., стор.5-7, стор.20
4. Ілюстрації до твору виконані учнями-випускниками, фото з кадрів фільму «Зачарована Десна».